Loading...

Ігор Поклад: ДОЛЕНЬКО МОЯ, ЧОМ ЦЕ ТИ В ЖУРБІ

11 грудня 2016
692 перегляду Голосов: 0 Автор:Pavel Nek
article12048.jpg

«Коли на одному з концертів її виконав маленький хлопчик, до того ж співав проникливо й задушевно, мені, та й, думаю, багатьом іншим глядачам подих перехопило, – пригадує відомий композитор, Народний артист України Ігор Дмитрович Поклад. – Адже йдеться в пісні не лише про долю окремої особистості. В ній – всезагальний біль за долю Батьківщини, за наше спільне щасливе майбуття в ній. 25 років минуло від часу встановлення української державної незалежності, та ми ще й сьогодні тривожно вдивляємося в день прийдешній і, тамуючи подих, питаємо оту зрадливу долю: «І з яких доріг в рідній стороні посміхнешся ти мені?!» Поки що ноток оптимізму та певної конкретики у відповіді не чуємо. Тому й продовжуємо наполегливо благати: «Посміхнися, доле!»

Зустріч з Ігорем Дмитровичем Покладом – немов ковток свіжого повітря в задушливій атмосфері зневіри й байдужості, страху й непередбачуваності, викликаній не лише політичною та економічною кризою, котра безжально руйнує фундамент державності, а ще й військовими діями на сході нашої країни. Тому сьогодні важливо встояти, втриматися фізично й морально, щоб віру не втратити в перемогу добра над злом, вберегтися самому та дітей і онуків захистити від духовного спустошення, виродження й деградації. Адже українству останнім часом просто таки нав`язують мнимі, підробні, як кажуть, фейкові цінності, відсторонюючи якнайдалі те істинне й важливе, що дійсно формує свідомого й відповідального громадянина, справжнього патріота рідної землі, красиву людину, різносторонньо розвинену, привабливу особистість. 

Нині, як ніколи, нам усім потрібні моральні авторитети. На наше всезагальне щастя таких в Україні маємо чимало. Нам є з ким звірити ходу, є  на кого рівнятися й з кого брати приклад. Одним з таких маяків у туманному морі безвиході є наш земляк – відомий усьому світові композитор, Народний артист України, Заслужений діяч мистецтв, Лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка Ігор Дмитрович Поклад. Майже 300 його пісень, серед яких «Кохана», «Тиха вода», «Дикі гуси», «Зелен-клен», «Чарівна скрипка», «Посміхнися, доле», «Ой, летіли дикі гуси», «Два крила» та багато інших стали для українства не лише народними. Вони перетворилися в молитву, з якою ми звертаємося до небес, щоб там почули про умиротворення душі, якій годиться бути чистою, відкритою для справ благих.

Але творчий доробок Митця не вичерпується лише пісенним напрацюванням. І.Поклад є автором музики до численних кіно та мультфільмів, серед яких і мультфільми про козаків, котрим притаманна непереборна бадьорість духу, про що свідчить і музичний супровід.

Останнє ж півстоліття Ігор Дмитрович присвятив театрові, палка закоханість в який дала змогу написати неповторну музику до багатьох постановок. «Друге весілля в Малинівці», «Конотопська відьма», «Різдвяна ніч», «Засватана – не вінчана» – все це вже полонило серце глядача, запам`яталося, щоб жити в людських думках. А у власному серці І.Д.Поклад тримає річ, котру вважає перлиною власної творчості. Його рок-опера «Ірод» ще не дійшла до сцени. Та ми всі разом віритимемо, що таки дійде, відбудеться оте свято, коли співає не лише авторська душа, а й душі сотень, мільйонів вдячних глядачів, котрим без останку дарує себе Творець. Саме з оцього, ще не доведеного до фіналу творчого доробку, ми й почали нашу розмову з І.Д.Покладом.

 

– Ігоре Дмитровичу, шановний, прийміть вітання від мешканців усієї Бучанської об`єднаної територіальної громади. Спасибі Вам за те, що погодилися на відверту розмову, потреба в якій вже давно назріла.

Ви – творча людина. Отож, і почнемо з того, що народжується в душі творчої особистості. Глядач давно чекає на Вашу рок-оперу «Ірод». Чому таким тривалим є її шлях до сцени? В чому річ?

 – Річ у банальній відсутності коштів. Адже зробити постановку без грошей ще ніде й нікому не вдавалося. Щоб віднайти потрібну суму, до кого я тільки не звертався. Доходив до найвищих владних щаблів, розмовляв не з одним Президентом України, переконував, що це потрібне не стільки мені, скільки суспільству нашому, котрому загрожує епідемія бездуховності, наслідки якої будуть не менш страшними, ніж від епідемії туберкульозу чи ВІЛ-СНІДу.

Подивіться, скільки тратять на культуру ті ж американці, увесь цивілізований світ, де розуміють, що ніякі економічні здобутки, ніякі хай найпалкіші політичні дебати, навіть перемоги у збройних протистояннях не замінять людині того, що дає їй духовність. Адже без духу, без міцного морального стержня, без освіченості, без культури  людини немає, а є звичайна фізична субстанція, здатна рухатись, але не здатна до душевних порухів. Кого б з великих мислителів ви не взяли, кожен скаже: «З людьми треба працювати.  В людях вперто потрібно виховувати здатність думати, аналізувати, безупинно вчитися, працювати над собою, над розвитком власної душі». В іншому випадку отримаємо не суспільство, а споживацьку сіру масу – безвольну і бездумну, керовану і, що  страшно, агресивну.

Шкода, дуже шкода, але зачатки і навіть розквіт подібного ми спостерігаємо вже сьогодні. Оте, що називають нині масовою культурою, покоробило, знекровило, на жаль, не одну душу. Агресія і безсмак брудним потоком ллється також з екранів телевізорів. Який би канал ви не включили, дешеве шоу вам гарантоване. Бо ж за кожним каналом стоїть олігарх, якому аж ніяк не потрібне морально здорове, думаюче, прогресивне й виховане, відповідальне суспільство. Таким було б важко управляти. А затуркане, зі свідомістю затуманеною, скеровуй куди хочеш – спротиву ніякого. Тому й не знаходяться кошти на істинне. Його сьогодні підмінили вторинною сировиною, розповсюдження якої набуло небачених розмірів. Виходить, культурна політика в нашій державі ще чекає на справжніх патріотів, на істинних державних діячів.

– Погодьтеся, Ігоре Дмитровичу, Любомир Гузар був правий, коли стверджував, що Україні не вистачає труда, аби стати європейською державою. Ми всі разом маємо виховувати в людях бажання думати, вчитися, працювати над собою. І тут культура, думається, повинна відіграти вирішальну роль.

Здавалось би, що заважає нашому міністерству культури напрацювати концепцію розвитку свого, власного якісного національного продукту. Молоде покоління з задоволенням би слухало того ж Вакарчука, чи, приміром, Руслану, Тіну Кароль. Та й по Україні, в багатьох містах, є  у нас неймовірно талановиті гурти,  у виконанні яких звучать і патріотичні, і ліричні композиції.

А людям зрілого віку можна було б запропонувати цикл Ваших пісень, що було б справжньою лікувальною терапією, бо музика Ваша, шановний Ігоре Дмитровичу, і душу лікує, і дух відроджує. Адже почути голос Євгенії Мірошниченко, Софії Ротару, Василя Зінкевича, Юрія Гуляєва, Ніни Матвієнко – виконавців Ваших пісень – це вже поєднання моральної наснаги і виховного процесу. Все це розуміє пересічний громадянин. То чому ж не розуміють на владному Олімпі, в численних міністерствах та відомствах?!

– Бо перед ними не ставляться такі завдання. Важливість подібних завдань має визріти в найвищих кабінетах, де дбатимуть не лише про розвиток культури, підтримку майстрів мистецтв і талановитої молоді, а й про культурно-просвітницьку діяльність в Україні. Адже історії відомі факти, коли лідери інших націй, видатні державні мужі не забували про культуру навіть в грізні часи збройних протистоянь. Великий британець Уінстон Черчіль під час Другої світової війни запитав у підлеглих: «Де видатки на культуру?» Коли йому спробували відповісти, що, мовляв, нині не час думати про таке, Черчіль, будучи прем`єр-міністром, здивовано зауважив: «Тоді за що ми воюємо?!»

От і нам треба себе запитати: «За що ми зараз воюємо, чиї і які цінності ми відстоюємо?!» Подивіться, що в нас нині відбувається. Коли мова зайшла про телерадіоефір, частоти і розподіл квот, національному мистецькому надбанні навіть 50 відсотків не виділили, вдовольнившись мізерією.

– З цього приводу слід зауважити, що Президент України П.Порошенко уже підписав закон про введення квот для музичних творів державною мовою в програмах телерадіоорганізацій. Відтепер, телерадіоорганізації повинні забезпечувати частку пісень державною мовою обсягом не менш як 35% від загальної кількості пісень. Квота українських пісень для радіо і телеканалів, які транслюють пісні "на офіційних мовах Євросоюзу", складе 25%.

– Світова культура нам потрібна. Згоден. Але спочатку ми повинні подбати про збереження і розвиток власної культури. Та на ділі самі себе обділяємо. Це відбувається й тоді, коли не розвиваємо вітчизняний культурологічний ринок, на який з власними напрацюваннями могли б виходити українські митці. Немає у нас і належного рівня продюсерів, без котрих прокласти місток між творцем і глядачем не видається сьогодні можливим. Працював би у нас подібний інститут, давно б дійшла до сцени і моя рок-опера. Але не йде. Все зависло і затихло, придавлене бетонною плитою, назва  якій бездуховність. Як в такому випадку нам віднайти і закріпити оті цінності – соціальні, духовні, ментальні, релігійні, саме на основі яких і формується людська особистість, піднімається з колін нація?!

Розумію, країна наша переживає нині тяжкі часи. Це період незрозумілих рішень, в яких протиріччя є нескінченними. Чим це все закінчиться, важко зараз сказати, а вже про культуру вести мову просто не доводиться. Та я прожив чимало років і добре пам`ятаю період, коли міністерство культури колись великої країни мало чималі повноваження, підкріплені фінансово. Згоден, то була інша країна, з іншими реаліями. Але так було! Тоді чому б не взяти звідти те позитивне і якісне, що слугувало розвиткові культури, держави, суспільства?!

Згадайте, як розвився кінематограф. До двох десятків фільмів на рік випускалося. Що зараз? Хто може пригадати, коли в Україні  виходив на екрани національний продукт?! Останній фільм ми побачили, здається, за часів міністра культури України Богдана Ступки. Все. І тут стагнація. Страшно, що розповзлася вона вже й  туди, де колись  я особисто споглядав чистоту помислів, високість духу і внутрішню та зовнішню красу.

Річ про мої рідні Карпати. Адже  початкову школу я закінчував в Івано-Франківську, потім навчався в Тернополі. Тобто перебував ближче до Карпат, які з дитинства полюбив назавжди, навіки.  Власними ногами обходив їх вздовж і впоперек, пізнаючи і чудових мешканців того краю, і їхні традиції та звичаї народні, культурні надбання.

Так от, пригадую момент, коли ми з моїм другом і співавтором багатьох пісень Михайлом Ткачем відвідали Карпати, де він  працював над сценарієм фільму про народні промисли того краю. В гори йшли пішки. Піднялися високо. Дісталися до хатки в долині – маленької, зовні непримітної. Та коли зайшли всередину і побачили витвори рук людських, обімліли. З отих картин, рушників, вишиванок, виробів з дерева, з усього, що впадало в око, чистим струменем лилася краса – велична і всеосяжна. В усьому, до чого торкалися руки людські, ми побачили любов до Карпат, до природи, до світу Божого загалом. Ось так навколишня краса, святість і чистота, відсутність негативу, шкідливих звичок, чим зазвичай супроводжується цивілізація, формують в людях митців, здатних творити геніальні речі. Неповторними були і їхні пісні. Коли мешканці навколишніх сіл почули, що приїхав Михайло Ткач, Карпати ожили. З гір в долину живим потоком спускалися люди, вони бігли, випромінюючи радість і щастя, кожен в національному вбранні, від якого не можна було відвести очей. А потім, взявшись за руки, мешканці гір всі разом заспівали, і схили розступилися, бо пісня, прокладаючи собі шлях, понеслася до небес з небаченою силою. Наш творчий десант просто прозрів від побаченого.  Ось де ми черпали натхнення, в результаті якого народжувалися тепер уже всім відомі пісні, опери й оперети, музика до кіно і мультфільмів. Для творчої натури то був щедрий подарунок долі.

– Скажіть, Ігоре Дмитровичу, чи могли б Ви отримати такий подарунок сьогодні? Як думаєте?

– Думаю, що навряд чи. Багато чого в нашій багатій, красивій Україні змінилося не на краще. Хоч саме до позитиву ми прагнули, виборюючи чверть століття тому державну незалежність. Не обійшов негатив, на жаль, і Карпати, де вирубка лісу набула небачених розмірів, що нашкодило природі, людям, всьому навколишньому середовищу. Бо ж злочинна рука не тільки дерева безконтрольно вирубала – знекровлено душу людську, з якої і йшла неповторність, моральна  чистота мешканців Карпат. Там теж зараз панує апатія і зневіра, що не сприяє зміцненню духовності. Люди, як і скрізь, нікому не потрібні. Очевидно, треба було височенною стіною обгородити хоч би мої рідні Карпати, аби вберегти від нищівної руйнації нехай невеличкий клаптик нашої рідної землі.

– Мабуть, Ігоре Дмитровичу, кордони варто вибудовувати всередині кожного з нас, щоб власну душу захистити від розчарування і сили зберегти для подальшого життя. Ми повинні жити, бо маємо творчі плани, які необхідно  реалізовувати, маємо й власні родини, які зобов`язані підтримувати. Тому й сподіваємося на щасливу долю. Нехай же вона посміхається Вам,  вельмишановний Ігоре Дмитровичу, та всім нам, хто має честь належати до Бучанської об`єднаної територіальної громади.

Прийміть подяку від усіх добрих людей за щирість і відкритість. Спасибі Вам за ту невтомність, з якою Ви реалізували по життю талант, дарований Богом. Ми знаємо і любимо Ваші пісні, котрі вже багато років рятують нас від розпачу і страху за день прийдешній. А надалі в нас обов`язково будуть лише благополучні, напоєні радістю дні.

автор матеріалу Олександр Таможній

Коментарі 0

Зв'язатися з нами:

facebookgooglemailodrsstwittervkvk